Втім, так на мене дивилася вся чоловіча половина офісу, сприйнята по дорозі. Такими ж поглядами мене зустріли і мої передовики виробництва. Їх ми застали за пиття кави, обговоренням проблем резервного копіювання і курінням. При нашій появі роти в обох розкрилися і розмова обірвалася сам собою. Я делікатно кашлянув, приводячи їх до тями. - Це Оля, - я представив свою супутницю. - Деякий час вона буде працювати в нашому відділі. Звільніть їй місце і поставте комп’ютер.
При згадці вільного місця, Пашко моментально вийшов з прострації. - Це де ж? - Ревниво поцікавився він. - А мені все-одно, - знизав я плечима. - Думайте самі. - Але … - Я буду у себе, якщо хто буде дзвонити, - рішуче обірвав його я і пройшли до кабінету, кивнувши Ользі на прощання. Мені було погано. Мені було шкода себе до огиди. Мене трясло. З цим моторошним відчуттям, напевно, хоча б раз у житті, стикається кожен з чоловіків.
Бачити в кіно, знати і здогадуватися, що досконала краса існує в світі - це одне, а ось зіткнувшись з нею лицем до лиця, абсолютно чітко зрозуміти, що ніколи їй володіти не будеш - це зовсім інше. Я, очевидно, по натурі власник і тому сама думка про недоступність об’єкту жадань доводить мене до сказу. Тим більше, коли цей об’єкт сидить за сусідньою стінкою і не підозрює про бурхливої поруч бурі.
Я сів за стіл, стиснувши голову руками. Судячи з усього, мене чекають попереду важкі часи … Треба ж, кожен день її бачити! … Та ще й говорити з нею, вчити її … Може, звільнитися, до біса? … А що … Буду сидіти вдома і писати в обнімку з Валері Сакс … Справи … До кабінету увірвався розлючений Пашка. - Куди я її посаджу?! - Закричав він з порога. - Що мені, комп’ютери в туалеті збирати?! Куди я сервер подіну?! Що … - Поклич Колю і закриєш двері, - майже спокійно сказав я.